Соціальна політика держави на сьогодні набуває особливого значення. І вона значною мірою реалізується в соціальній роботі.

Яку ж мету ставить перед собою соціальна робота? Насамперед це регулювання правових, економічних відносин індивіда й суспільства, а також надання кожній людині допомоги й підтримки у вирішенні виникаючих проблем, подоланні перешкод на шляху до самореалізації й самоствердження [1].

Водночас не можна стверджувати, що основний зміст соціальної роботи полягає тільки в наданні допомоги індивіду, його підтримці, соціальному захисті, тому що соціальна робота є також одним із важливих і найбільш складних інструментів соціального контролю.

Соціальна робота бере свій початок ще з біблійних часів. Тоді це була благодійність, релігійний обов’язок віруючого, система гуманітарних послуг нужденним. У наші часи соціальна робота визнана як професія, що потребує спеціальної підготовки, як окрема галузь науки і як самостійна навчальна дисципліна. Підготовка спеціалістів базується на вивченні комплексу предметів. Майбутнім соціальним працівникам просто необхідні знання з психології (загальної, вікової, педагогічної, соціальної, юридичної, психології праці), педагогіки, медицини, права, соціології [2].

Конститутивна думка про освіту й виховання в сучасному контексті соціальної роботи концентрується на положенні щодо забезпечення студентам можливості самостійно й активно брати участь у педагогічному процесі. В основу цього покладено ідею, що індивідуум сам, за своєю природою, зацікавлений у самостійності. Із цього погляду можна розглядати право на недосконалість як право людини самій визначати свої недоліки. Суверенітет у цьому розумінні полягає не в усуненні чи компенсації слабкостей, а в їх визнанні. Кожен студент має можливість індивідуально й осмислено змінювати своє життя [3].

Сучасна педагогіка концентрує увагу на питанні про досконалість людини. Студент, як і будь–яка людина, — недосконала істота, але все ж він як такий існує лише в стадії між недоліками й удосконаленням. Це означає, що виховання проявляється в антропологічній відповідальності за недоліки й переходить його межі з погляду досконалості.

Ці думки ми знаходимо в педагогіці Руссо, Фребеля, Канта, погляди яких не торкаються педагогічних концепцій і теологічних імплікацій, що спрямовані на досягнення найвищого рівня й орієнтацій на досконалий зразок.

Але педагогіка, яка орієнтується на модель необмеженого вдосконалення людини, наштовхується на проблеми, коли має брати до уваги «недосконалих» людей, зокрема студентів. Поряд із сучасними прагненнями до безмежного панування гуманності останнім часом все голосніше лунає заклик до «права на недосконалість, на імперфектність». Ідея «права на недосконалість», як здається, є моральним правом, що стає легітимним лише в людському контексті. Його вихідним положенням є визнання відмінностей. Право на недосконалість передбачає, що студенти та їхнє оточення повинні звертати увагу на те, з чим пов’язані їх відмінності, чи залежать вони від їх моральних, фізичних здібностей і властивостей [4].

Ідеальний портрет сучасної людини, що твориться за такими критеріями, як досягнення, успіх, кар’єра, змагання, раціональність і прагнення до влади, відсутність страждання, здоров’я, активність, удосконалення, дає підставу для визначення поняття «неповноцінність» як відхилення від нормативної концепції особистості для всіх людей.

Відповідні тези проголошують, що неповноцінність містить культурну обмежуючу норму. Студент не тільки є власне неповноцінною істотою, а й встановлює педагогічну культуру освітніх заходів [5].

Чи право на недосконалість означає право на виховання, чи право на недосконалість пояснює право на помилку?

Виховання — це точний приклад основного права, що пов’язане ab inito з позитивним основним обов’язком. Поняття, моральне право тоді лише має сенс, якщо воно закріплене і є моральною нормою.

Якщо поняття морального права грунтується на обов’язку, не враховуючи прийняті гіпотетичні або категоріальні обов’язки, то змістовно обов’язки похідні від прав, що звернені до інтересів і потреб індивідуумів.

Немає сенсу говорити про обов’язок, коли не повинна порушуватись цілісність іншого, якби інший не цікавився своєю цілісністю. Отже, права й обов’язки не завжди симетричні: наскільки осмислено слід говорити про обов’язки і права і наскільки сумнівним і незначним фактом є тема про обов’язок виховання, що є справа без обов’язків, наприклад, обов’язки студентів і викладачів.

Отже, можна констатувати і права викладачів, яким не відповідають симетричні обов’язки: обов’язки не зашкодити, гарантувати піклування й підтримку, а також забезпечити великою мірою увагу, прихильність і турботу. Виходячи з антропології інтересів і потреб, викладачі повинні були б гарантувати своїм студентам умови, у яких вони могли би бути захищеними й щасливими. Студенти ж, в свою чергу, повинні мати власний світогляд, відчуття відповідальності й готовність до майбутньої складної діяльності.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.